Казкотерапія в сім’ї

Що таке казкотерапія? Казкотерапія – це спосіб зблизитися з дитиною, краще її пізнати. Особистість людини  формується в дитинстві і казкотерапія – це один з найкращих способів донести своїй дитині складні речі, які їй легше сприймати через казку. Коли діти усвідомлюють, що таке добре і що таке погано від своїх батьків, в родині виникає зв’язок батьків зі своєю дитиною, це сприяє не тільки зміцненню моральних цінностей у дітей, але і підвищує ступінь довіри дитини до своїх батьків.

Чим відрізняється казка від казкотерапії?

Казки, які ми слухаємо перед сном відрізняються від казки в терапевтичних цілях тим, що казкотерапія – це спосіб рішення конкретної проблеми, визначеної у дитини. Цей метод найчастіше застосовують у психології. Діти мислять образно, тому з допомогою казкотерапії ми можемо досягти великих резулітатів, ніж просто розмовляючи на якісь теми. Дітям простіше донести серйозну інформацію, використовуючи при цьому фантастичні і неймовірні приклади, які в казках перебільшені, що дає дитині краще усвідомити те, що йому хочуть донести.

Як провести казкотерапію?

Для проведення казкотерапії не важливо, чия це буде історія, тобто може бути ваша, авторська або ж народна, головне вибрати саме ту історію, яку вашій дитині не набридне слухати кілька разів поспіль. У кінцевому результаті, ви зможете розповідати дитині одну і ту ж історію, лише проектуючи його на проблеми, які виникають, і підбирати рішення проблеми, яка його турбіє. Щоб було легше, варто наштовхнути дитину  самій розібратися, і задаючи навідні питання, пропонувати самостійно складати казку. Багато дітей так і намагаються вирішити, хвилюючі їх питання. Вони самостійно придумують собі героя, щоб зрозуміти, як би він (вона) вчинила і вирішуючи, як це буде справедливо і правильно, втілюючи це в життя.

Правила казкотерапії

Щоб не тиснути на дитячу психіку, казкотерапію краще проводити через деякий час після того, коли з дитиною сталася неприємна ситуація. Звичайно, краще попередити дитину за допомогою казкотерапії, розповісти йому, що його чекає, наприклад, в дитячому саду, морально готуючи його. Однак якщо з дитиною вже щось трапилося, нехай відпочине, трохи відволічеться і тоді буде простіше допомогти. Для кращого сприймання, дитині потрібно послухати казку перед тим як він лягає спати: вдень або ввечері. Щоб дитина легше могла зрозуміти, пофантазувати, потрібно почати сеанс казкотерапії словами, наприклад: «колись/десь далеко-далеко», давним-давно в одному королівстві…» Це допоможе їй уявити місце події. Можна навіть допомогти дитині «перетворитися» у казкового персонажа, наприклад: вимкнути світло, одягнути квітчасту піжаму.

Користь казкотерапії!!!

Дитина, яка чує історію з вигаданим персонажами сприймає все реально. У казках використовуються метафори, гіперболи – способи заманити дитину тим, про що розповідається. І діти співпереживають, радіють разом з героями. І  якщо дитина чимось стурбована, то вона відразу ж «приміряє» ситуацію з казки на себе, що допомагає їй вирішити, як потрібно діяти. Діти відразу ж переймаються добротою персонажа, тому казкотерапія таким чином допомагає дитині перейняти на себе позитивну сторону персонажа, який,  на його погляд правий.

Що таке гіперактивність та синдром дефіциту уваги у дітей?

Синдром дефіциту уваги та гіперактивності (СДУГ) – це патологія, яка характеризується імпульсивністю, неуважністю, підвищеною збудливістю та надмірною активністю. Синдром розвивається у дитячому віці, але може спостерігатись і у дорослих. Це один з найчастіше діагностованих психічних розладів серед дітей. Визначення синдрому гіперактивності та дефіциту уваги у дітей відбувається в процесі консультацій, за допомогою ЕЕГ і комп’ютерної діагностики МОХО.

Як проявляється гіперактивність?

У поведінці кожного, навіть спокійного і сором’язливого дитини, трапляються моменти впертості і непослуху, спалахи гніву, сплески агресії. Однак не кожен вертун і живчик гіперактивна. Для цього розладу характерні симптоми гіперактивності у дітей:

– млявий апетит;

– напади агресії;

– різкі перепади настрою;

– надмірна збудженість й тривожність;

– відволікання на найменші сторонні подразники;

– зайва балакучість (бажання говорити багато, не враховуючи зацікавленість слухача);

– надмірна рухливість (непотрібні рухи і дії);

– неможливість довго виконувати зосереджені дії;

– нездатність доводити почату справу до кінця;

– неспокійні руху в кистях і стопах;

– нетерплячість і відсутність дисципліни (недотримання черговості на уроках, в іграх і життєвих ситуаціях).

Якщо у Вашої дитини  присутній хоча б один симптом – це вже вагомий привід підозрювати синдром гіперактивності. Але за точним діагнозом краще звернутися дитячих лікарів.

Чого не слід робити батькам?

– Потурати злості, плачу, капризам. Намагайтеся відволікати увагу дитини, виявляючи при цьому теплоту й доброзичливість.

– Нехтувати дисципліною. Привчайте дитину слухатися дорослого, який висловлює вимогу зі спокійною інтонацією.

– Забувати про свої обіцянки (приємні, неприємні). Завжди виконуйте їх, і тим самим ви закріпите місце слова, тобто розвиватимете в дитини другу сигнальну систему, на якій будується весь подальший процес навчання.

– Читати нотації (дитина всеодно їх не чує).

Що потрібно робити батькам, щоб дитина позбулася зайвої активності?

1. Створіть малюку певні умови життя. Це спокійний психологічний мікроклімат в сім’ї, чіткий режим (з обов’язковими прогулянками на свіжому повітрі).
2. Налаштуйтеся на особисті зміни. Якщо Ви самі дуже емоційні та неврівноважені, постійно скрізь запізнюєтеся, квапитеся, настав час працювати над собою.
3. Пам’ятайте: дитина не винна, що вона така жвава, тому не слід її карати, влаштовувати принизливі бойкоти. Це викличе лише зниження її самооцінки, почуття провини в тому, що вона «неправильна», не може догодити мамі з татом.
4. Стежте за правильним харчуванням з достатньою кількістю вітамінів та мікроелементів. Слід обмежити вживання солодкого, смаженого, гострого, солоного, копченого, більше вживати свіжих овочів та фруктів. Якщо дитина не хоче їсти – не примушуйте її!
5. Поступово привчайте дитину до пасивних занять: читання, малювання, ліплення. Навіть якщо вашій дитині важко всидіти на місці, вона часто відволікається, спонукайте її: «Тобі цікаво це? Нумо подивимось… а тепер повернись до свого заняття і доведи його до кінця».
6. Навчіть дитину розслаблятися. Можливо, ваш з нею «рецепт» знаходження внутрішньої гармонії – плавання, релаксуючі вправи тощо. Психолог підкаже вам, що це може бути: арт-терапія, казкотерапія і т.п.
7. Оберігайте дитину від перевтоми, пов’язаної з надлишком вражень (телевізор, телефон), намагайтеся уникати місць з великим скупченням людей (супермаркети, ринки тощо).
8. «Рух – це життя». Брак фізичної активності може стати причиною підвищеної збудливості. Не можна стримувати природну потребу дитини в галасливих іграх, їй необхідно час від часу побігати, пострибати.
9. Іноді порушення поведінки можуть виникнути як реакція дитини на психічну травму, наприклад: на кризову ситуацію в сім’ї, розлучення батьків; на погане ставлення до неї; на конфлікт з учителем або батьками.
10. Негативні емоції є в кожного, у тому числі й у Вашої дитини. Їй просто необхідно викинути енергію назовні, тож навчіть її це робити. Тільки зазначте табу: «Хочеш бити – бий, але не по живих істотах. Можна вдарити палицею по землі, кинути каміння туди, де не має людей, стусонути щось ногами».
11. Уникайте крайнощів: прояву надмірної м’якості й висунення завищених вимог до дитини. Не можна допускати вседозволеності: дітям слід чітко роз’яснити правила поведінки в різних ситуаціх. Проте кількість заборон та обмежень треба звести до розумного мінімуму.
12. Дитину потрібно хвалити щоразу, як їй вдалося довести розпочату справу до кінця. На прикладі простих справ потрібно навчити правильно розподіляти власні сили.

Важливо знати!!!

Вірити в те, що симптоми в дитини щезнуть самі по собі, неправильно. За допомогою належного лікування та терапії СДУГ можна контролювати, та дитина може навчитися справлятися з деякими симптомами розладу. Цьому допомагає  комплексний підхід, який розробляється на основі переважаючих діагностованих параметрів із застосуванням відповідних методик, в кожного він має індивідуальний характер. У лікуванні СДУГ важлива психологічна і батьківська підтримка. Головне завдання психолога і батьків – навчити дитину вибудовувати щоденний алгоритм дій. Така схема вчить правильній поведінці в ситуаціях: виконувати обов’язки без зайвих зусиль і стресу, встигати робити уроки і відпочивати. Також важливо створити додаткову мотивацію, яка допомагає дитині з почуттям впевненості досягати поставлених цілей.

Моторний розвиток має надзвичайно важливе значення в розвитку дитини з ООП. І мова йде не лише про фізичний розвиток, а розвиток особистості в цілому.  Справа в тому що ми маємо моторні та примоторні структури в головному мозку, що відповідають за контроль діяльності, рухову активність, координацію, мовленнєву рухливість, артикуляцію. Це – так звана зона Брока, мовно-рухова зона в передній лобній частині головного мозку, у нижній звивині домінантної півкулі. Вона відповідає за моторну організацію мовлення. Наприклад, для праворуких дітей домінантна півкуля – ліва, і навпаки.

Але біля неї, у моторинх і примоторних лобних долях, розташовані ділянки мозку, які відповідають за дрібну та загальну моторику. Ці ділянки мозкових структур взаємодіють між собою. Так, пожвавлюючи руки, ми пожвавлюємо зону Брока. А вона, зі свого боку, надсилає імпульс в органи артикуляції. Тоді вони краще рухаються – і мовлення покращується

Часто в дітей з ООП трапляються збої в співдружній діяльності мозку. Наприклад, кожна з півкуль відповідає за певні функції організму. Окремо одна від одної вони добре розвинуті – а співпраця порушена. Тому корисно робити вправи на розвиток міжпівкульної латералізації або співпраці.

Практичні вправи для особливих освітніх потреб добре розроблені, але їх знають переважно вузькі спеціалісти. Є такі вузькі напрями напрями, як-от нейродинаміка, нейрореабілітація, нейрокінезіологія. Вчителі початкових класів, асистенти вчителів, соціальні педагоги та інші фахівці, а особливо батьки, можуть додавати ці методики, інтегрувати завдання, ігри, вправи та використовувати їх у щоденній взаємодії з дітьми.  має важливе значення.

Також нині багато говорять про мозочкову стимуляцію. Мозочок – це відділ головного мозку, який відповідає за координацію рухів, регуляцію рівноваги і м’язового тонусу. Розвиваючи мозочкову стимуляцію, ми долаємо шлях формування рухової навички. Вона нам потрібна для навичок письма, сидіння, вставання тощо.

Для відточення навичок є кілька етапів. Всі варто починати з невеликої швидкості, напруги в рухах, неточності. Далі – поступове зникнення неточностей у рухах. Потім – автоматизовані рухи, які не є енерговитратними для дитини. До цього треба прагнути. Адже якщо дитина спрямовуватиме багато зусиль на регуляцію моторної сфери, вона вичерпуватиметься. Зрештою, у дитини буде розсіяна увага, слабка пам’ять, сильна втомлюваність, низька працездатність, негативізм, інші негативні поведінкові прояви.

Зазвичай і на жаль, діти з ООП народжуються з неврологічним статусом або набувають його з часом. Від цього страждають три сфери в тій чи іншій мірі: рухова, психічна й мовленнєва. Навіть у разі доброї моторики, це може поширюватися на кисть руки й пальці або на органи оральної мускулатури. Це – індивідуально.

Тому, коли ми в закладах загальної середньої освіти з інклюзивним навчанням маємо таку дитину і складаємо для неї індивідуальну програму розвитку, треба передбачити розвиток дрібної та артикуляційної моторики.

Так, діти з ООП люблять різні природні матеріали, предмети вжитку та побуту. Усе це можна використовувати з розвитковою метою. Однак треба розуміти, що, для чого і як це зробити ефективно.

Чому фраза українського педагога Василя Сухомлинського “Розум знаходиться на кінчиках пальців дитини” така відома і як вона працює? Справа в тому, що Василь Сухомлинський мав серед учнів дітей з ООП. І це був перший освітній кейс, просто ніхто про це не говорив. Але, вочевидь, педагог бачив, що, розвиваючи пальці, покращуються розумові здібності дітей.

А відомий логопед і вчений Михайло Хватцев писав так: “Артикуляційні вправи не тільки покращують рухову функцію тих систем мозку, котрі відстають, але й задіюють у роботу інші мозкові системи, що розміщені поруч”. Так, розвиток дрібної та артикуляційної моторики – це не просто ігри й забави, а потужний інструмент для розвитку розумової активності дітей.